Свій 10-й день народження мій син вирішив провести з друзями, почавши з походу в кіно та закінчивши у піцерії. Наприкінці вечора він запитав: чи може його однокласник Семен прийти до нас пограти? Я, звичайно, дозволила. Було вже пізно, а Семен все ще не прийшов і не подзвонив. А коли хлопчик таки прийшов, то розповів дещо неймовірне.
Семен зізнався, що його мама ніколи його не любила і часто приходила додому пізно, а то й зовсім не приходила. Кілька місяців тому вона не повернулася – і з того часу він її не бачив. Я дізналася, що Семена не помічали вдома. Його мати втратила опікунство, і тільки сусіди помітили його тяжке становище. Батько хлопчика, який не був до нього особливо прив’язаний, оформив опікунство, але часто був відсутній, залишаючи сина одного чекати на вулиці після школи. Співчуючи йому, з того дня я почала забирати його додому разом з сином після школи, де вони робили домашнє завдання та разом їли.
На початку літа батько Семена, що став бездомним після розлучення, прямо запитав: чи може Семен тимчасово пожити в мене? Я дала свою згоду. Чоловік приніс речі хлопчика в сміттєвому пакеті. Згодом стало ясно, що батько хлопчика не повернеться. Як би там не було, я вже прийняла Семена як члена нашої сім’ї. Вони з моїм сином добре ладнають, і Семен охоче навчається. Вирощувати двох чудових дітей поодинці все одно непросто, але я дуже дорожу ними обома. Я вдячна за сили, які я знайшла в ті перші дні, і сподіваюся на їхнє світле майбутнє.