54-річна Марта Петрівна знала, що її зять, Валерій, вирішив вкласти значні кошти у ремонт бабусиної двокімнатної квартири, очікуючи, що її буде законно передано йому, як і обіцяла мати. Незважаючи на застереження Марти з приводу таких інвестицій, враховуючи невизначеність передачі квартири у власність, Валерій був непохитний у створенні комфортних умов перед швидкою появою дитини, маючи справу з погіршенням стану їхньої квартири.
Після того, як бабуся пішла з життя, не оформивши заповіту, квартира за законом перейшла до матері Валери, яка дозволила синові та невістці жити там, пообіцявши пізніше розібратися з документами на право власності. Довіряючи їй, молоде подружжя фінансово підтримувало ремонт та комунальні платежі. Ремонт перетворив квартиру на розкішну житлоплощу, на превеликий подив всіх, включаючи матір Валери.
Проте через кілька тижнів після закінчення ремонту вона оголосила про втрату роботи та вихід на пенсію, вирішивши переїхати до відремонтованої квартири та запропонувавши Валерію та його дружині подати на іпотеку на власне житло. Ця раптова зрада призвела до кризи для молодої сім’ї, внаслідок чого донька Марти була терміново госпіталізована через спричинену стресом загрозу передчасних пологів. Валерій, охоплений зрадою та гнівом, мало не зруйнував щойно відремонтовану квартиру, вивіз усю нову сантехніку та припинив спілкування з матір’ю, повернувши квартиру у початковий напівзруйнований стан перед їхнім переїздом. Уся ця ситуація змусила Марту засумніватися в моральності та причинах жорстокого рішення сваті, наголосивши на глибокому розколі, який воно викликало в сім’ї.