На нашій дачі панує спокій та умиротворення, але тільки доти, доки не з’являється наша сусідка, Людмила Петрівна. П’ятдесятирічна жінка з непохитним характером та невгамовною енергією щодня без запрошення вторгається у наш світ. Її маршрут так само незмінний, як і її звичка без попиту забирати яблука, огірки або щось ще, що встигло дозріти в нашому саду. У спробі зупинити її непрохані набіги, мій чоловік, Сергій, спорудив у результаті високий паркан.
Ми навіть жартували, вирішивши, що цей бар’єр точно стримає її. Однак наступного ранку ми виявили сліди на м’якій землі біля паркану — Людмила Петрівна примудрилася перелізти через нього. Сергій тоді встановив нову, ще вищу хвіртку, думаючи, що це остаточно зруйнує її плани. Але виявилося, що наша сусідка має дивовижну гнучкість і спритність. Якось, виходячи на кухню з ранковою кавою, я почула шарудіння за вікном. — Знову вона, — прошепотів Сергій, спостерігаючи за фіранкою. Наступного разу, коли я побачила, як Людмила Петрівна перелазить через паркан, вже не змогла втриматись.
– Людмило Петрівно! Може, вам простіше буде попросити, ніж лазити як кішка по парканах? — гукнула я крізь відчинене вікно. Вона зупинилася, завмерши в незручній позі на вершині паркану. — Ой, привіт, — відповіла вона, посміхаючись на весь рот. — Просто не хотіла вас турбувати. Її відповідь вразила своєю наївністю. Наступного дня мій чоловік, вирішивши, що так продовжуватися більше не може, встановив мишоловку під парканом. Звичайно, він попередив Людмилу про нову “систему безпеки”. — Тепер, Людмило Петрівно, якщо ви знову захочете зайти до нас через паркан — будьте обережні, — сказав він, підморгуючи. Людмила Петрівна кивнула, її очі округлилися від несподіванки, і з того часу ми більше не бачили як вона перелазила через наш паркан. Ми почали зустрічатися лише біля хвіртки – для обміну новинами та, зрідка, огірками.