Цей рік був непростим для моєї молодшої дочки Ганни. Після тривалого лікування вона мріяла про те, щоб втекти від сірих буднів та провести тиждень на морі. Проте фінансова ситуація у сім’ї була далеко не кращою. Мій син Павло та його дружина Марина часто подорожували. Вони насолоджувалися життям і здавалися щасливими у численних поїздках.
Згадавши це, я вирішила попросити їх допомогти. — Павле, Марино, чи не могли б ви допомогти Ганні з’їздити на море? — почала я обережно під час нашого вечірнього чаювання. — Всього тиждень, але для неї це буде маленьким дивом після того, що вона пережила. Марина глянула на мене, а потім перевела погляд на Павла. – Мамо, наші поїздки фінансують мої батьки, – відрізала вона. — Чому вони мають платити ще й за вашу дочку? Ви самі можете фінансувати її, зрештою. Її слова здивували мене, але найболючіше було бачити, як Павло мовчки кивнув на знак згоди. — Але ж я не прошу багато чого, лише допомогу для Ганни, — спробувала я пояснити.
— Ви ж знаєте, як їй було тяжко. — Ми вже й так даємо вам гроші щомісяця, — сказала Марина. — Не думаю, що ми маємо звалювати на себе ще й це. Я мовчки сиділа, приголомшена їхнім ставленням. Чи можуть гроші так змінити людину і навіть мого власного сина? Після цієї розмови між нами довго витала незручність. Я не могла зрозуміти, як моя власна сім’я могла так байдуже ставитись до прохань про допомогу. Той день змусив мене переосмислити багато в наших відносинах і усвідомити, що іноді навіть близькі люди можуть виявитися такими далекими.