За роки моєї роботи в Італії я доглядала старого на ім’я Луїджі. Він був лежачим хворим, і турбота про нього вимагала багато сил та терпіння. Луїджі завжди казав, що дуже цінує мої зусилля і навіть обіцяв залишити мені свій будинок на знак подяки. Я вірила йому і доглядала його всі ці п’ять років, як за своєю рідною людиною. Однак, коли здоров’я Луїджі різко погіршилося, на порозі його будинку зненацька з’явилася його дочка Сільвія, з якою він не спілкувався багато років.
Сільвія провела трохи часу зі своїм батьком, і через деякий час я дізналася, що вона вмовила його змінити заповіт. Коли я зіткнулася з Сільвією, щоб обговорити ситуацію, вона була непохитна. “Ти всього лише доглядальниця”, – сказала вона мені, – “ти для батька ніхто. Він мені винен, а не тобі.” “Я доглядала його, коли ви про нього забули!” – Вигукнула я, але мої слова звучали безрезультатно. Луїджі помер невдовзі після того, як змінив заповіт, і я залишилася ні з чим…
Я повернулася на батьківщину, відчуваючи глибоке розчарування та порожнечу. Я витратила роки свого життя, піклуючись про людину, яка, здавалося, стала мені рідною, але в результаті я опинилася з порожніми руками. Однак через кілька місяців після мого повернення я отримала листа з Італії. Відкривши його, я побачила, що цей лист від адвоката Луїджі. У листі говорилося, що, незважаючи на зміну заповіту, Луїджі залишив мені велику суму грошей. Він попросив адвоката переконатись, що я отримаю ці гроші, якщо будь-коли відбудеться зміна його початкового рішення про будинок. Цей лист повернув мені почуття справедливості та поваги до пам’яті Луїджі. Я зрозуміла, що не все було марно, і що, хоча я й втратила будинок, зате зберегла щось цінніше — пошану та вдячність людини, яку я доглядала.