Коли мої онуки вкотре прийшли в гості, я була сповнена рішучості провести з ними час. Але все пішло не так, як планувалося. Вони були ніби маленькі вихори, невпинно бігаючи по хаті і галасуючи, а я, намагаючись наздогнати їх, все частіше почувалася безпорадною. Терпець у мене урвався, коли я повернулася з магазину з важкими сумками і побачила картину розрухи. Меблі, техніка, штори, диван, навіть унітаз були змальовані маркерами. Вигляд цього хаосу змусив моє серце ще сильніше заколотись від обурення. Але найсильніший удар по моїх почуттях завдала моя невістка, яка сиділа на дивані, сміючись та фотографуючи дітей.
«Як ти можеш так спокійно сидіти? Дивись, що вони наробили!» – Вигукнула я, намагаючись стримати гнів. Невістка, не соромлячись, відповіла: «Нічого страшного не сталося. Діти просто витрачають енергію. До того ж, рано чи пізно це стане нашим будинком, тож не переживайте так сильно. Ви доросла жінка, навіщо вам ідеальна чистота? Адже онуки важливіші!» Я відчула, як моє розчарування та гнів досягли межі. «Так, я доросла, і саме тому я поважаю свій будинок та хочу, щоб його поважали й інші.
Важливо вчити дітей повазі до чужої праці та майна. Це мій дім, і я хочу, щоб він був затишним та чистим. Невже я вимагаю надто багато?» Ми з невісткою подивилися один на одного, і в її очах я побачила певне розуміння. Вона мовчки кивнула, і це було початком нашої довгої розмови про межі, повагу та сімейні цінності. Ми домовилися, що наступного разу, коли діти прийдуть у гості, вони гратимуть під її наглядом та за правилами, які допоможуть зберегти порядок у будинку. Як би там не було, цей інцидент навчив нас обох взаєморозумінню і про те, як важливо обговорювати та вирішувати питання разом, навіть якщо це стосується виховання дітей.