Будинок став тихим та порожнім після того, як наші діти роз’їхалися, створивши свої сім’ї. Саме тоді мій чоловік, Віктор, вирішив, що нам потрібен новий член сім’ї собака. Але цей план відразу ж поставив мене в глухий кут, тому що в мене все життя була алергія на тварин. Якось увечері, коли ми сиділи за чашкою чаю, я вирішила порушити цю тему: “Вікторе, я розумію, що ти хочеш завести собаку, але не забувай, будь ласка, про мою алергію. Мені буде дуже важко.” Віктор зітхнув, його погляд був сповнений надії.
“Може, ми знайдемо породу, яка не викликає алергії? Я читав, що такі є.” Я похитала головою. “Це не гарантія. Я боюся ризикувати своїм здоров’ям. Невже не можна знайти інший спосіб заповнити порожнечу після дітей?” “Я просто думав, що собака допоможе нам обом,” – він виглядав спантеличеним. “Адже ти теж сумуєш за дітьми, правда?” “Так, звичайно, але є й інші способи”, – м’яко відповіла я, намагаючись не образити його. Ми вирішили разом вивчити інші варіанти.
Після кількох днів роздумів Віктор запропонував стати волонтерами у притулку для тварин. “Може, якщо ти не будеш у постійному контакті з тваринами, це буде легше для тебе, а ми все одно зможемо їм допомагати”, – сказав він якось вечерею. Це була розумна пропозиція, і я погодилася. Ми почали проводити вихідні, допомагаючи у місцевому притулку. Це стало нашим новим способом бути потрібними та корисними, не порушуючи при цьому мого здоров’я. Замість того, щоб принести додому одного нового члена сім’ї, ми знайшли спосіб дбати про багатьох.