Начебто весь світ вирішив зупинитися, щоб здивувати мене. Мій день розпочався як завжди. Наслідуючи ритуали, які за останні 29 років стали швидше обов’язками, ніж бажаннями, я приготувала сніданок. Мій чоловік, як завжди, їв мовчки, увіткнувшись у екран свого смартфона. Не було ні слова, ні погляду, який би нагадав про те, що ми колись обрали одне одного не випадково. Моє рішення зареєструватися на сайті знайомств прийшло раптово, але здавалося єдиним виходом з цієї нескінченної рутини байдужості.
Моя анкета була простою: жінка, яка шукала ніжності та уваги. Відповіді не змусили на себе чекати, і незабаром я обрала одну людину, яка здавалася особливою. Ми переписувалися кілька тижнів, і його слова змушували моє серце битися частіше. Нарешті ми домовилися зустрітися. Цей день настав несподівано швидко. Я обрала сукню, яку купила років зо два тому, і ніколи не одягала. Перед тим, як вийти, я востаннє подивилася на чоловіка, зануреного у черговий фільм. “Я піду з подругою в кафе”, – сказала я, не чекаючи на відповідь. Він кивнув головою, не відриваючи погляду від екрану. Поки я йшла бруківкою, хвилювання змушувало мої руки злегка тремтіти.
Кафе було затишним, з приглушеним світлом та м’якою музикою. Я зайшла всередину і озирнулася у пошуках незнайомця. Саме тоді мої очі впали на постать, яка викликала у мене змішані почуття впізнавання та здивування. То був мій чоловік… “Ти?” – Вирвалося у мене, коли я підійшла до столика. “Так, це я”, – сказав він з нервовим сміхом. “Я теж не очікував тебе тут побачити.” Ми сіли, обидва відчуваючи незручність та здивування. “Отже, ми обидва шукали того, кого втратили вдома?” – Запитав він, вловивши мій погляд. “Схоже на те,” – відповіла я, і вперше за багато років ми дійсно подивилися один одному в очі, намагаючись зрозуміти, де ми втратили той шлях, який колись вибрали разом.