Мені 60 років, і велику частину мого життя я присвятила сім’ї. Мої діти виросли та створили свої сім’ї. Але тепер, опинившись у порожньому будинку, я відчула, що десь по дорозі втратила себе. На горищі, серед коробок з фотографіями та давніми листами, я знайшла свої старі пензлі та тюбики з фарбами. “Може, знову спробувати?” – думала я, дивлячись на них. Я добре пам’ятала, як раніше любила малювати. Перед очима спливли картини заходу сонця і морських пейзажів, які я створювала, будучи молодою. Наступного дня я розповіла про своє бажання подрузі Марині.
– Ти що, сумніваєшся у собі? — здивовано спитала вона по телефону. – Це ж твій дар! Звісно, в тебе вийде! — Але ж це було так давно, Марино. Я не впевнена, що ще вмію, — зітхнула я. — Послухай, — почала вона твердо, — ти сама завжди вчила нас не здаватися. Давай, візьми пензлі – і просто почни. Без очікувань просто заради задоволення. І я приїду подивитися, як ти просуваєшся! По її голосу я зрозуміла, що відмовитися не вийде. Наступного ранку я розстелила на кухонному столі стару скатертину, дістала пензлі та фарби – і взялася за роботу. Було важко.
Лінії виходили не такими рівними, як хотілося б, а кольори зливалися не так, як колись. Але з кожним мазком я відчувала, як повертаю собі частинку втраченої радості. За тиждень Марина зайшла до мене. Я з тривогою показала їй свої роботи. Вона уважно розглянула кожну і посміхнулась. – Бачу, ти знайшла себе знову! Не зупиняйся! Після її слів я зрозуміла, що справді не хочу зупинятися. І хоч мої картини не ідеальні, вони частина мене. І я готова продовжувати малювати, досліджуючи та розвиваючи своє хобі, адже це те, що справді робить мене щасливою.