Після місяців важких роздумів і безсонних ночей, я нарешті прийшла до рішення розлучитися з моїм чоловіком. Тридцять років шлюбу не пройшли даремно, і кожен зліт, кожен спад ми пережили разом. Але останні роки були сповнені мовчазним невдоволенням та закидами, які ми так і не змогли вирішити. Придушення гіркоти стало для мене буденністю, і я вирішила, що настав час почати жити заново. Однак, перш ніж вжити будь-яких дій, я мала поділитися всім цим з моєю дочкою. Ми зустрілися у невеликому кафе – затишному місці, де ми часто сиділи разом, коли вона ще була маленькою. — Мамо, ти якось дивно поводишся. Що трапилося? – Вона дивилася на мене з тривогою в очах.
— Люба, я думаю про розлучення, — сказала я, намагаючись підібрати слова, щоб якомога м’якше передати своє рішення. Її перша реакція була мовчанням. Вона дивилася у свою чашку, немов у ній можна було знайти відповіді. – Чому? Це через останню сварку? Ви ж завжди знаходили спосіб вирішити свої проблеми, її голос був повний сумнівів. — Не лише через це. Я просто відчуваю, що ми обоє нещасні. Що ми обидва заслуговуємо на більше, — мої слова звучали впевнено, але всередині мене все ще панувала боротьба.
— Мамо, а якщо спробувати ще раз? Піти до сімейного психолога, наприклад? Можливо, є ще шанс? Її слова вразили мене. В глибині душі я завжди сподівалася на можливість виправити все, але страх та втома від постійних конфліктів змушували мене відступати. – Ти думаєш, це може допомогти? – Я подивилася на неї, шукаючи підтримку. — Мамо, я знаю, що це складно. Але можливо, це шанс не просто зберегти сім’ю, а й зробити її щасливішою. Чи ти не хочеш дати собі останній шанс? Повернувшись додому, я повалилася на диван, зважуючи кожне слово дочки. Може, справді варто спробувати ще раз? Я знала, що відповіді не знайдуться відразу, але її слова змусили мене замислитися. Чи варто руйнувати те, що все ще можливо виправити?