Після тридцяти років шлюбу, коли наші діти одружилися та влаштували своє життя, мій чоловік раптово оголосив, що йде. Це сталося одного вечора, коли ми сиділи у вітальні, обговорюючи, як чудово пройшли весілля наших дітей. “Я думав про це довгий час,” – почав він несподівано, – “і вирішив, що настав час для мене почати нове життя.” Я дивилася на нього здивовано, не в змозі зрозуміти, про що він говорить.
“Нове життя? Що ти маєш на увазі?” – Запитала я, відчуваючи, як моє серце стукає у вухах. Він підвівся і підійшов до вікна, дивлячись у темряву. “Я купив будинок. Будинок, де я планую провести свої літні роки… без тебе,” – його голос був твердим і рішучим. Я відчувала, як повітря в кімнаті стає важким. “Ти що, чекав, поки діти з’їдуть, щоб піти від мене?” – Мої слова звучали слабо і неживо. “Так,” – він обернувся до мене, його обличчя було непроникне, – “я чекав цього моменту. Я хотів, щоб наші діти були щасливі та облаштовані.
Тепер, коли вони створили свої сімʼї, я можу подумати про себе.” Я сиділа, не в змозі повірити у те, що відбувається. Все наше спільне життя, боротьба, радості та роки взаєморозуміння здавалися неважливими перед його бажанням піти. Залишившись сама, я замислювалася над тим, як все могло статися так несподівано. Життя, яке я знала, зруйнувалося, залишивши мене в порожнечі та невизначеності. Але згодом я зрозуміла, що мені теж потрібно шукати свій шлях до власного спокою та щастя – незважаючи на все, що сталося. А що мені залишилося робити?