Повертаючись додому з покупками, я була настільки стомленою, що вирішила зупинитися на хвилинку. Поставивши пакети на землю, я раптом побачила, як підліток схопив один з них і кинувся бігти. Але його втеча перервалася несподівано: він спіткнувся об камінь і впав, розсипавши всі продукти на землю. Підійшовши до нього, я помітила, як він плаче та вибачається. “Я такий голодний,” – схлипував він. Моє серце стиснуло від жалю. Я допомогла йому встати і вислухала історію про те, як він втік з дитячого будинку. І замість гніву я раптом відчула до нього симпатію.
“Ходімо зі мною, я тебе нагодую,” – запропонувала я. Опинившись у мене вдома, він швидко порозумівся з моїми синами і чоловіком, які теж поставилися до нього з добротою. Під час вечері ми обговорювали його ситуацію та вирішили, що не можемо просто так це залишити. “Можливо, ми могли б тебе всиновити?” – Запропонував чоловік. Хлопець подивився на нас з недовірою та страхом в очах.
“Ви ж мене не обдурите?” – Запитав він, ледве стримуючи сльози. “Звичайно, ні, ми зробимо все чесно,” – запевнила я його. Процес усиновлення був непростим, з безліччю паперів та зустрічей, але ми пройшли через це разом. Кожен крок зміцнював нашу спільну довіру та зв’язок. І ось через деякий час документи були оформлені, і він офіційно став частиною нашої родини. Мої сини були захоплені, що в них з’явився ще один брат. Так, несподівано, в нашій родині з’явилася нова людина, перетворивши звичайний день на початок чогось чудового та надихаючого.