Вийшовши на пенсію багато років тому, Ніна Василівна та Степан Петрович більшу частину часу проводили у своїй сільській хаті, повертаючись до міської квартири лише взимку. В решту часу їхню квартиру займали дочка Марічка з чоловіком Ігорем та сином. Якось увечері, коли вони сиділи разом, Марічка розповіла, що вони з Ігорем отримали пропозиції щодо роботи за кордоном і 20-го числа їдуть до Італії. Івана, свого сина, вони планували залишити у батьків.
Ніна Василівна, приголомшена такою заявою, вказала на те, що Івану незабаром у час йти у дитячий садок. Тоді Ігор весело запропонував бабусі та дідусю поїхати з ними до Італії і там допомогти з їхнім сином. Напевно, він навіть сам розумів, що подружжя не зробить цього, адже у їхньому віці єдине, чого їм хотілося – це стабільність.
Переїзд був би недоречний. Степан Петрович тим часом сумував, що рішення приймаються без погодження з ними. Пізніше, розмірковуючи про свої ролі у житті рідних, Степан Петрович зауважив, що вони завжди жили для інших, і це не зміниться, адже змінювати щось було вже пізно. Тим не менш, їм з дружиною ще треба було виростити Івана, що говорило про їх незмінну відданість сім’ї.