Намагаючись усвідомити ситуацію, я виявив, що мене раптово видворили з дому моєї матері – місця, де нас пов’язували незліченні спогади та пута, більше схожі на дружбу, ніж на просту спорідненість. Ми разом долали життєві злети і падіння, починаючи з дріб’язкових розбіжностей і закінчуючи довірчими розмовами про наші стосунки. Наш будинок завжди був притулком взаємної поваги та незалежності в рамках спільного простору.
Однак раптово моя мати заявила, що мені час жити самостійно і поодинці справлятися з реаліями дорослого життя. І це незважаючи на те, що ми нещодавно придбали шикарну квартиру, призначену для здачі в оренду – підприємство, яке мало принести фінансову вигоду нам обом. Натомість вона наполягла на тому, щоб я з’їхав, залишивши мене перед незвіданим майбутнім у похмурій, непривітній квартирі, яка нічим не нагадувала будинок. На її думку, це був необхідний крок для того, щоб я знайшов справжню незалежність, а я вважав це несправедливим і несамовитим.
Мої протести з приводу жертв і зусиль, які мені довелося б докласти, щоб збудувати гідне життя, залишилися поза увагою. Вона залишалася непохитною, підштовхуючи мене до такого існування, про яке я й подумати не міг на тому етапі свого життя. І ось я перебрався в похмуру оселю, далеку від тепла і знайомості будинку мого дитинства, змушений примиритися з суворим уроком, що незалежність часто пов’язана з самотністю та труднощами. У двадцять п’ять років мені треба було переосмислити, що означає бути самостійним, і я вирушив у дорогу, яку не збирався проходити так скоро.