У годину пік під зливою всі намагалися сховатися у переповненому автобусі. Серед пасажирів чоловік і жінка похилого віку зайняли місця, призначені для нужденних, а чоловік, відволікаючись на свій телефон, проігнорував прохання моєї чотирирічної дитини сісти. Байдужість не обмежилася тільки ним: інші чоловіки прикинулися сплячими, а жінки, втомлені й мокрі від дощу, мовчали, обтяжені думками про майбутні домашні справи.
Ніхто не хотів створювати проблеми, наголошуючи на важливості виховання дітей, а не протистояння безцеремонним дорослим. Я боролася з бажанням вступити з чоловіком у суперечку, воліючи сподіватися на його самосвідомість. Коли привілейовані люди ігнорують уразливих – вагітних жінок, малюків чи людей похилого віку, які потребують допомоги – це говорить про суспільство.
Навпаки, мій двадцятисемирічний син втілює співчуття і відповідальність, якими я захоплююся, завжди готовий допомогти іншим у громадському транспорті. Його вчинки дають надію майбутнім поколінням. Зрештою молода дівчина запропонувала своє місце моїй дитині, продемонструвавши, що співчуття і доброта все ще існують на тлі повної байдужості.