Тільки на пенсії я зрозуміла, що не можу жити більше із цією людиною, зі своїм чоловіком. Ми разом були 40 років у шлюбі, я стільки всього натерпілася. І зараз нічого доброго з молодості не можу згадати, думаю, а навіщо мені така людина у старості? Все ж таки в мене ще є сили і час, я можу почати інше життя вже без нього. Вирішила, що хоч не хочу старіти поруч із чоловіком, що треба щось змінити та розійтися з ним. Ні про яке кохання і говорити не доводиться, все давно пройшло, залишилася лише звичка.
Я вийшла заміж і одразу переїхала жити до чоловіка додому, ми тоді жили у селі. З нами у будинку була його мати. Звичайно, свекруха мене постійно принижувала, змушувала багато працювати по дому. Я сильно втомлювалася та ковтала всі образи від неї. А потім ми перебралися жити до міста. Спочатку чоловікові було важко, він не міг знайти роботу. Тому була одна у сім’ї, хто приносить додому гроші, але це не звільняло мене від домашніх обов’язків. Коли народилися діти, то стало ще важче. Я розривалася між справами, чоловік мені не допомагав, казав, що все так і має бути. Я все терпіла, тільки не розумію чому. У селі мене від розлучення зупиняла думка оточуючих.
Все ж таки в селі ніхто ніколи не розлучається, але коли ми переїхали в місто, то я стала сміливішою. Зараз минуло багато часу, у мене немає жодного остраху громадської думки, я живу тільки для себе. Тому я вирішила, що прямо йому про все скажу. Чоловік мовчки поїхав до своєї матері до села. Мені стало так легко та добре після цього, я вперше за стільки років відчула щастя. Тільки наші діти мене не зрозуміли. Вони вже дорослі, понад 30 років, кожен має свою сім’ю. Але вони мене засуджують, просять вибачити тата і повернути його назад. Вони не розуміють, скільки всього я натерпілася від нього і нарешті хочу бути вільною. Я не знаю, що мені робити і як переконати дітей стати на мій бік або хоча б не засуджувати моє рішення.