Мій батько був частиною мого життя до десяти років, після чого він раптово пішов. Вихована жінками, які твердо вірили, що жоден чоловік не може бути гідним, і що чоловіки неминуче кидають свої сім’ї – я виросла з недовірою до протилежної статі, що глибоко вкорінилася. Мати і бабуся, живучи разом, підживлювали це переконання. Бабуся, так і не вибачивши зятю дрібні сварки, активно перешкоджала будь-якому примиренню між моїми батьками. Вона навіть підслуховувала їхні розмови, а потім критикувала мою матір за будь-які спроби помиритися.
Цей постійний негатив призвів до того, що мати почала цінувати бабусю за те, що та “врятувала” її від такого чоловіка. Під впливом цих двох жінок я навчилася цінувати самотність та гордість, а не спілкування. Однак, незважаючи на їхні настанови, я закохалася у студента без гроша в кишені. Наше кохання було взаємним, і ми тихо одружилися – на жах моєї матері та бабусі. Будучи вже заміжньою жінкою, я зіткнулася з фінансовими труднощами, але вирішила не ділитися ними з матір’ю та бабусею, знаючи, що вони сприймуть ці труднощі як підтвердження своїх переконань.
Мій чоловік став для мене опорою, підтримуючи і даючи поради, особливо коли народилася наша дочка. Незважаючи на все, голоси матері та бабусі не замовкали в моїй свідомості, вселяючи в мене почуття недовіри до чоловіка. Ця недовіра поширювалася і на подруг: я не наважувалася ділитися своїми подружніми проблемами, побоюючись їх засудження та пліток. Шлюб навчив мене тому, як можна прощати та розуміти один одного, що різко контрастувало з переконаннями, в яких мене виховували стільки років.