Коли я вперше познайомилася з Надією – дружиною мого сина Кості – вона мені не дуже сподобалася, але я визнала в ній розсудливу жінку. Костя багато працював, щоб заробити на власну квартиру, і я намагалася допомагати, незважаючи на свою скромну зарплатню. Я часто няньчилась з онуками, вважаючи, однак, що це обов’язок батьків, а не бабусь та дідусів. У гостях я мила посуд і прала білизну, щоб допомогти Наді, яка завжди поспішала на роботу.
Якось вона докорила мені за неправильно розставлений посуд і попросила більше не мити його, зазначивши, що це її дратує. Мені ця забаганка здалася дрібницею, і я запідозрила, що є інша проблема, яку вона не озвучує. Пізніше Костя пояснив, що Надя вважає за краще мити посуд содою, а не звичайним засобом, але мені й ці аргументи здалися непереконливими. Якось, прийшовши на кухню, я вкотре виявила там безладдя і почала наводити лад. Надя увійшла і сердито зупинила мене, почавши читати лекцію про те, що я даремно витрачаю воду і не дбаю про навколишнє середовище.
Її заяви про те, що я не дбаю про майбутні покоління, чомусь мене сильно засмутили. Я заперечила і пішла, відчуваючи себе недооціненою та переконаною, що у Наді були інші причини не пускати мене до свого дому. У результаті я вирішила не повертатися, доки вона не вибачиться. Я вірю, що за такою поведінкою ховається глибша проблема, і сповнена рішучості якось докопатися до її суті.