У свої 39 років Ніка вже давно перестала вірити у казки. Колись вона мріяла про принців, але тепер зрозуміла, що для щастя потрібні дії, а не надії. Дивлячись у вікно безсніжним січневим днем, вона розмірковувала про своє незмінне протягом багатьох років бажання: повернути втрачену любов, Андрія. Минуло два десятиліття з моменту їхнього запланованого весілля, коли Андрій несподівано одружився на іншій. Серце Ніки не могло відпустити його, незважаючи на його очевидне щастя з дружиною та сином. Мати часто переконувала її жити далі.
“Ніко, вгамуюся вже! Андрія не повернути!”, – благала вона, – “Він же давно забув тебе. Відпусти, дитино, і повір у своє щастя”. Ніка розуміла, що мати має рацію, але серцем чіплялася за Андрія. Її впертість непокоїла мати, яка мріяла про онуків і молилася за удачу дочки. Надія з’явилася в особі Семена, чоловіка на два роки молодшого за Ніку, який нещодавно повернувся з Америки. Він шукав дружину-українку, і хоча він був закоханий у Ніку, вона не відчувала в ньому іскри. У свій день народження 28 січня Ніка почувала себе спустошеною.
Вона планувала просто посидіти із Семеном за чашкою кави. Але вранці на неї чекав сюрприз: стукіт, букет білих троянд, а за ними – Андрій. На її кухні Андрій зізнався у невдалому шлюбі та заявив, що доля звела їх разом. Ніка, проте, нічого не відчула. Чоловік, якого вона колись любила, тепер був їй чужим. Вона м’яко сказала Андрію, що їхній час минув. І відразу подзвонила Семену, бажаючи зустрітися з ним. Змирившись зі своїм минулим, Ніка була готова прийняти своє майбутнє. Того вечора, коли сніг укрив увесь світ, Ніка відчула себе щиро щасливою, згадавши слова своєї матері: “Щастя приходить до тих, хто вміє чекати.”