Я часто згадую низку поїздок, які висвітлили особливості та проблеми спільних подорожей. Три роки тому ми з чоловіком зіткнулися з сім’єю, яка зайняла наші заброньовані нижні полиці. Незважаючи на наші наполегливі прохання, жінка відмовилася пересісти , що призвело до напруження ситуації. Коли рано-вранці сім’я вийшла, я виявила, що вони забрали мої нові тапочки і залишили після себе пакет зі сміттям. Більше 10 років тому я їхала з колегою в одному купе з молодою мамою, двома її дітьми та їхньою бабусею.
Поїздка була затьмарена постійним плачем дітей, антисанітарією та відмовою відчиняти вікна. Після нічного розслаблення з вином, щоб врятуватися від хаосу, ми зіштовхнулися зі скаргами бабусі на запах. У результаті ми вирішили перебратися до іншого вагону. Іншим разом, коли ми їхали з онукою, літня пара відмовилася звільнити наші нижні спальні місця. Ситуація загострилася, внаслідок чого парі зробили зауваження та мало не силою пересадили на верхні спальні місця.
А одного разу я їхала в одному вагоні з баскетбольною командою, що створило унікальну смугу перешкод для пересування через їхні довгі ноги. Нарешті, я пам’ятаю, як великий чоловік, побоюючись, що верхнє спальне місце не витримає його ваги, влаштував переполох, коли воно справді звалилося. Цей інцидент, хоч і вирішився, залишив незабутнє враження про те, як важливо враховувати потреби пасажирів для спокійної подорожі.