Любов Степанівна, змучена роботою в саду, сказала синові Олегу, що здоров’я її вже підводить. Олег, бачачи її труднощі, запропонував продати їхній заміський будинок. Люба розривалася, адже вона вклала роки праці в свій город, але сім’я рідко користувалася продуктами. Ольга, дружина Олега, порадила Любі знайти інші інтереси. Люба знала, що Ольга вплинула на рішення Олега не використовувати її врожай. Незважаючи на небажання, Люба погодилася на продаж, сподіваючись на виручені гроші вирушити у подорож. Колеги Люби, переважно пенсіонери, теж мали заміські будинки, де вони проводили вихідні. Їй здавалося, що її город недооцінений, тим більше що там залишилися речі її колишнього чоловіка Івана.
Їхнє розлучення, дружнє і тихе, залишило обох жити окремо. Іван знову одружився, але тепер, як і Люба, був неодружений. За два тижні Олег продав дачу, яку вони перевели на нього, щоб уникнути подальших розбирань. Люба важко розлучалася з нею, відчуваючи глибокий зв’язок з цим місцем. Вона допізна засиджувалася на дачі, не бажаючи їхати, вдаючись до спогадів і вкладаючи останні сили в сад. Через кілька місяців Люба несподівано зустріла Івана у садівничому магазині. Вони знову зустрілися, згадуючи старі часи.
Дружба, що відновилася, призвела до того, що вони стали проводити час разом, і Люба допомагала батьку свого сина у саду під час відпустки. Якось Іван узяв Любу подивитися на їхню стару дачу, яку тепер ремонтують нові господарі. На свій подив, Іван розповів, що досі користується дачею, поділяючи її з Олегом. Вони провели там ніч, поринаючи у спогади і все більше зближуючись. З волі долі Люба знайшла щастя не у врожаї, а новому зв’язку з Іваном, зрозумівши, що справжнє щастя лежить поза фізичної прихильності до місць і речей.