Я прожила зі своїм чоловіком Іваном 30 років. Немає сумнівів, що такий термін став найжорстокішою перевіркою наших почуттів та принципів. Ми разом виховували двох дочок, і одна з них уже мала дитину. Я мріяла купити будинок у селі для сімейного відпочинку. Але несподівано мій чоловік оголосив, що йде від мене до іншої жінки – Тоні, яка була вагітна його дитиною. Він здавався швидше гордим, ніж тим, хто каявся. Наше розставання призвело до юридичної суперечки через нашу квартиру, яка спочатку належала моїм батькам, та нашій машині, яку суд поділив між нами. Відхід чоловіка залишив порожнечу в моєму житті.
Я продовжувала свою рутинну роботу з приготування страв та купівлі його улюблених продуктів, тільки для того, щоб зрештою ділитися ними з колегами по роботі. Ніякі особисті зміни, здавалося, не мали значення: я не хотіла бути ніким, окрім його дружини. Доньки та онука приносили деяку втіху, але їхні візити були тимчасовою втіхою. Я виявилася сама, сумуючи за його звичними поверненнями з роботи. Не в змозі виносити самотність у нашій квартирі, я наслідувала пораді подруги стати волонтером. Саме там я зустріла Тараса – життєрадісну людину, прикуту до інвалідного крісла, сила духу якого надихала мене кожен день. Ця зустріч змусила мене поглянути на власні труднощі в перспективі і в порівнянні.
Потім Іван зненацька повернувся. Він здавався вибитим з колії, сумуючим за комфортом нашого колишнього життя. Проте він прямо не просив возз’єднатися, можливо, сподіваючись, що я перша запрошу його. Я зрозуміла, навіщо йому це: щоб пізніше сказати, що я сама повернула його назад. Однак я ясно дала зрозуміти, що в мене тепер є інші зобов’язання і я не можу потурати його двозначності. Він пішов, зберігши свою гордість. Тим часом я планувала спекти печінковий торт на день народження Тараса, знаючи, що мої зусилля будуть щиро оцінені кимось, хто завжди побачить мою цінність.