Через 15 років після закінчення школи ми з моїми однокласниками вирішили нарешті зустрітися. Ми завжди були згуртованою компанією, але це було наше перше возз’єднання після закінчення. Ми вибрали дорогий ресторан та забронювали цілу залу для нашого ексклюзивного користування. Я одягнув свій найкращий костюм, навіть купив нові туфлі в тон. Дорогою ностальгічний порив привів мене в квітковий магазин. Я купив чудовий букет, сподіваючись справити враження на Олену – колишню однокласницю, якою завжди потай захоплювався.
Прибувши в ресторан, я виявив, що багато хто вже на місці – діляться спогадами і сміються. Я не міг знайти серед гостей лише Вітьку, який свого часу був найменш здібним учнем нашого класу. Я припустив, що життя, можливо, виявилося до нього жорстоким – звідси і його відсутність. Вечір був радісним: зал був наповнений розповідями про здобутки. Оленка, в яку я колись був закоханий, тепер обіймала престижну державну посаду. Ходили чутки, що її впливовий чоловік відіграв певну роль у її кар’єрному зростанні.
Коли вечір добіг кінця і ми попросили рахунок, то були приголомшені, дізнавшись, що він уже закритий власником. Ми почали розпитувати офіціантів, хто є власником ресторану. Ним виявився наш однокласник Вітька – нині Віталій Миколайович. Виявилося, він був далеким від того, щоб бути “невдахою”: він зарекомендував себе в ресторанному бізнесі і тепер розширювався на міжнародному рівні. Того вечора він перебував у Франції, і навіть передав вибачення через менеджера. Того вечора ми розлучилися з новим розумінням непередбачуваності життєвих шляхів.