Нещодавно від мене пішла дружина. Самотність була задушливою, а квартира здавалася схожою на холодну печеру. Вихідні були найжахливішими днями: тиша приголомшувала. Я був простим 25-річним хлопцем, без шкідливих звичок, але стикався з жорстокістю життя. В нашому житті був фасад досконалості. У мене був науковий ступінь у галузі економіки та стабільна робота. Ми жили в комфортній двокімнатній квартирі. Дружина була справжнім скарбом, її добра душа була серцем нашого дому.
Але за цим гарним фасадом ховалася правда – я не міг стати батьком. Хвороба, перенесена в дитинстві, забезпечила шрами у дорослому житті. Колись тепла хата стала холодною: ми з дружиною стали чужими один одному. Одного ранку вона просто зібрала свої речі і вийшла за двері. Незважаючи на душевний біль, надія якимось чином затеплилася у темних куточках мого серця. Я сподівався, що колись хтось увійде в моє життя, з дитиною. І я обійму її, огортаючи любов’ю та турботою.
Я не звинувачував дружину. Її бажання стати матір’ю було так само природним, як і моє прагнення стати батьком. Але гіркота реальності поєднувалася з солодкими спогадами про кохання, яке ми поділяли. Я залишився з купою питань без відповідей, що резонують у тиші моєї порожньої квартири. Кожна думка була ударом – ударом по життю, яке ми мріяли побудувати разом.