Три роки тому ми з Артемом переїхали до Польщі. Життя в будівельному секторі було непростим, але ми впоралися. Та й я не байдикувала: поєднувала роботу і турботу про нашу дочку, яка росла занадто швидко. Минулого літа ми купили на батьківщині квартиру побільше. Ми не поспішали з оформленням, дбаючи про те, щоб кожна кімната була затишною та коханою. Щоб відсвяткувати новосілля, ми запросили до себе найближчих родичів.
Я щосили готувалась до вечірки: готувала, накривала на стіл і навіть спекла фруктовий торт. Тамара, моя свекруха, уважно оглянула наше житло, мабуть, вишукуючи недоліки. Потім вона наполягла на тому, щоб посидіти біля телевізора, заявивши, що починається її улюблене шоу. Після вечірки я прибиралася, поки гості сиділи на своїх місцях. Саме тоді я підслухала, як Тамара розмовляє з Артемом:
-Мені подобається це місце, навіть лікарня поблизу. Я втрутилася: -І супермаркет, і школи поряд. А коли ви приїдете знов? -В сенсі? Я вже приїхала і нікуди не збираюсь. Ця заява застала мене зненацька. Я сказала їй, що не погоджуюся на таке. Свекруха наполягала, кажучи, що потребує догляду. Артем спробував захистити її: -Вона моя мати! Ну, а я випалила у відповідь: -А я – твоя дружина. Вирішуй, або я, або твоя мати. Суперечки тривали, а я ставила питання: чи була наша нова квартира благословенням долі чи початком нових проблем?