Майже все своє життя я прожила у селі. Останнім часом син наполягав, щоб я переїхала до нього, але, якби я знала, чим це для мене обернеться, нізащо не погодилася б. Він умовляв мене, малював для мене рай: -Мамо, переїжджай до нас, у тебе буде свій куточок у нашій квартирі, та й магазини всі поряд…
Але насправді все виявилося набагато гіршим. Я 35 років пропрацювала вчителем математики у нашій сільській школі. Ми з чоловіком виростили двох дітей – Олега та Тетяну. Олег винаймав квартиру в столиці, а п’ять років тому вони з дружиною взяли в кредит невелику однокімнатну квартиру. Однак дружина Олега, Ірина, виявилася лінивою людиною. Якось я захворіла, і дочка розповіла про це синові, який запропонував мені пожити у них. Але його дружина зустріла мене холодно, провела на кухню і вказала на маленький диван у кутку: -Ось тут ти спатимеш! – грубо сказала мені вона.
Моя присутність на кухні почала дратувати невістку все більше і більше, і вона стала наполягати, щоб я повернулася до себе додому. Якось я підслухала її розмову з сином, у якому вона запропонувала продати мій будинок у селі, а гроші віддати їм. Коли вони закінчили розмову, я тихо взяла свою стару пошарпану сумку і пішла. Я добралася до села за північ, і моя дочка зустріла мене біля дверей. Вона поклала мене спати в моїй кімнаті, де все було таке знайоме, і я зрозуміла, що немає нічого кращого за рідний будинок.