Я вийшла заміж сім років тому, і моїм батькам одразу не сподобався мій вибір. Вони вважали, що він недостатньо добрий для мене, тому що він був не з багатої сім’ї. У мене була престижна робота, своя квартира та машина. Тим часом мій чоловік все ще навчався і підробляв, що мої батьки вважали за прояв лінощів. Тато скаржився: – Чоловік має бути здобувачем, а не ховатися під жіночою спідницею. Вони вважали, що у мого чоловіка немає перспектив і йому потрібно було чогось досягти в житті, перш ніж одружитися.
Насправді мій чоловік присвятив свою молодість вихованню молодших братів і сестер, оскільки його батьки дуже багато працювали і мало заробляли. Тільки після того, як молодші вже стали більш-менш самостійними, у нього з’явилася можливість здобути вищу освіту. Чоловік навчався на програміста, продовжуючи працювати, і я підтримувала його, бо знала, що його навчання принесе йому користь у довгостроковій перспективі. Хоча зарплата мого чоловіка була невеликою, нам вистачало грошей на життя, і він продовжував робити свій внесок у сімейний бюджет. Однак мої батьки продовжували висміювати і звинувачувати його в дармоїдстві, що призвело до того, що я припинила з ними спілкування.
Наразі минуло два роки, і мої батьки більше не роблять подібних зауважень. Втративши роботу під час пандемії вони деякий час залежали від пенсії матері, поки мій чоловік не прийшов їм на допомогу. Тепер він підтримує їх матеріально, а я зараз перебуваю у декретній відпустці без будь-якого доходу. Зараз мій чоловік є директором своєї компанії, він продовжує підвищувати свою кваліфікацію та підтримувати своїх та моїх батьків. Незважаючи ні на що, мій чоловік жодного разу не дорікнув моїм батькам і не згадав про те, як вони ставилися до нього в минулому. Мої батьки досі не вибачилися перед своїм зятем, мені ще хочеться інколи нагадати їм минуле, але в той же час я розумію, що в цьому немає сенсу.