Я була зовсім маленькою дівчинкою, коли не стало моєї мами, яка залишила нас із братом сиротами. На щастя, нам на доnомогу прийшла мамина подруга Валентина Іванівна і з її доnомогою ми змогли вижити. Валентина Іванівна навіть надсилала до нас частенько свого сина Андрія з різними дорученнями, ми проводили багато часу разом, тож поkохали одне одного.
Після закінчення школи мені довелося почати працювати, а Андрій вступив до університету у місті. Він обіцяв умовити свою матір прийняти мене, але коли вона дізналася про наші стосунки, то відмовилася прийняти в невістки бід ну сироту. Андрій замовк, і незабаром я побачила його з іншою жінкою в місті. Відчувши себе розчавленою, я повернулася до села, а за кілька місяців дізналася, що Андрій одружився з дочкою високопосадовця. Я вирішила жити далі і через деякий час подала документи на візу і поїхала на заробітки в Іспанію.
Через роки я повернулася до села, і сусідка розповіла мені, що Андрій тепер удівець і виховує дочку. Мене переповнювала су міш емоцій, і ноги самі понесли мене до його будинку. Я здивувалася, побачивши біля воріт Валентину Іванівну, і вона відразу вибачилася, що не приймала мене раніше. Андрій був радий мене бачити, а його дочка навіть одразу зі мною потоваришувала. Незважаючи на свої сумніви, я відчувала, що доля знову привела мене до будинку Андрія, і я була готова побачити, куди вона мене поведе далі.