Коли я сидів на кухні і вмовляв свою півторарічну дочку Олену доїсти овочеве пюре, мені подзвонив мій молодший брат Михайло. – Доброго дня, Денисе, у мене до тебе серйозна розмова, – сказав він. – Привіт, Міш, я тебе слухаю! – відповів я, намагаючись утримати Олену в кріслі. – То скажи мені, тільки чесно, як вийшло, що ти прожив зі своєю Вірою вже п’ять років і жодного разу не nосварився? – спитав Михайло. Я розумів, що розмова має бути серйозною, але Олена вже починала виявляти занепокоєння.
– Слухай, брате, я тут намагаюся Олену нагодувати. Давай я передзвоню тобі трохи пізніше, – сказав я. Михайло продовжував: – Що ти робиш? І де твоя Віра? Вона в магазин пішла чи як? – Якщо чесно, я зараз не можу говорити. Почекай, я тобі передзвоню, – сказала я, поклавши телефон на стіл. Закінчивши годувати Олену, я передзвонив до Михайла. – Ну, що, дружина повернулася з магазину? Принесла щось смачненьке? – сміючись, спитав він. – Я не казав тобі, що Віра ходила до крамниці. Я ходжу за поkупками за списком, який Вірочка складає для мене напередодні.
Все-таки їй незручно ходити за продуктами з дитиною. То що ти хотів? Я нічого не зрозумів, вибач! – сказав я. Потім Михайло почав розповідати мені про свої постійні сварки з дружиною Надею і про те, що він думає про роз лучення. Я уважно слухав, давав поради, де міг. Ми поговорили про те, як йому змусити дружину хоч іноді зустрічатися з подругами, як змусити її знову почати ходити до спортзалу та повернутися до нормального життя. Зрештою Михайло погодився прислухатися до моїх порад, і їхні стосунки з Надею покращали. Вони стали більше гуляти та займатися спортом разом. Моя порада стосувалася навіть допомоги Михайла у купівлі продуктів та приготуванні їжі, щоб він міг їсти те, що хоче, не сварячись із дружиною. Я був щасливий, що зміг доnомогти братові, і наші стосунkи залишалися міцними, незважаючи на труднощі, з якими він стикався.