Протягом усіх моїх тридцяти п’яти років моя бабуся Ганна була єдиною родичкою, яку я знала. На жаль, минулої осені вона померла, залишивши мені в спорідненості тільки чоловіка та дітей. У дитинстві я часто ловила себе на тому, що дивлюся в далечінь і уявляю, як виглядає моя мати, хоча в нас не було навіть її фотографій. Коли мені виповнилося вісімнадцять, бабуся нарешті відкрила мені правду про моїх батьків. Моя мати заваrітніла мною від літнього одруженого чоловіка і сподівалася, що він покине свою сім’ю, щоб одружитися з нею.
Коли той відмовився, мама залишила мене в nологовому залі і розповіла всім, що я народилася неживою. Моя бабуся дізналася правду через півроку і прийняла мене як рідну, покинувши рідну дочку. Моя бабуся була для мене всім, виконуючи роль матері, батька та друга до останнього подиху. Вона навіть була нянькою та порадницею моїх дочок. Так ось, минулого місяця на моєму порозі з’явилася жінка, яка назвалася моєю матір’ю. Коли мій чоловік сказав мені, я кинулася додому і зіткнулася з нею. – Хто ти і що тобі потрібне? – спитала я.
– Це так вітаються з рідною мамою? Я прийшла познайомитись із сім’єю, а ви мене не впустили, – відповіла вона. – Моєї матері не стало під час nологів. Забирайтеся звідси, – сказала я, злившись і розгубившись. – Я сподівалася, що ти хоч трохи про мене піклуватимешся. Хоча я була не дуже зразковою матір’ю, і це, мабуть, м’яко сказано. Але я народила тебе, – зухвало сказала вона. – У мене немає жодних зобов’язань перед вами, леді, і, так, це ще дуже м’яко сказано, якщо говорити відверто. Так у чому тоді справа? — сказав я, зачиняючи двері перед носом. З того часу вона не поверталася, і я не маю бажання бачити її знову.