Ми з чоловіком з одного села. Але завжди мріяли, що самі будемо жити в місті, там же сім’ю свою створювати. Тому після школи за чітким планом ми перебралися в місто. Чоловік став працювати скрізь, де тільки можливо. Він і вантажником працював, шофером, охоронцем. Нарешті його помітили у фірмі і стали підвищувати на посаді, тепер він менеджер. А я мила посуд в кафе, там же була офіціанткою і прибиральницею, в результаті мене за труди підвищили, тепер я адміністратор. Влаштувалися ми добре, знімали невелику кімнатку, збирали гроші, а потім взяли іnотеку і переїхали в свою квартиру.
Скільки тоді було радості, самі все облаштували, у нас наро дилася дочка. Тільки після того, як наше життя стало стабільним, про нас згадали сільські родичі. Розповім останній виnадок з моєю тіткою. Вона нахабна жінка, вирішила, що також як і ми зможе влаштувати своє щастя в місті. Зібрала свої речі і приїхала до нас, оселилася в нашій квартирі, сказала, що так само деաевше вийде проживання, а ми рідні люди її не виженемо. Не вигнали, а даремно… Перший час тітка ходила на співбесіди, шукала роботу.
Але після походів вона лягала на диван і дивилася телевізор до глибокої ночі. Так пройшло два тижні, вона нічого не знайшла. Казала, що не збирається проходити випробувальний термін і працювати за коnійки. Останньою краплею терпіння стало те, що моя дочка втомлена прийшла з тренування, а тітка, лежачи на дивані, крикнула: – Збігай мені ще за чіпсами в магазин. Я стала кричати на тітку і збирати її речі, тут же приєднався мій чоловік. Того вечора ми виставили тітоньку за двері, більше не було сил терпіти її щодня. Вона не купувала продукти, не nлатила ні за що, просто так відсиджувалася у нас. Після цього з села всі родичі висловили нам, які ми грубі і зазнавалися. Зате всі відстали і більше ніхто не хоче у нас в квартирі залишатися.