Татова дочка. Так називала Настю її мама. Батько її і справді дуже любив. Не балував, був суворий. Не потурав капризам, але підтримував будь-яку її здорову ініціативу. Коли вона захотіла вчитися на ландшафтного дизайнера, допоміг, щоб їй стати хорошим фахівцем. Коли полюбила офіцера, не став ставити станових відмінностей. Коли її Вօлодя пропав безвісти, Настя втратила інтерес до життя. Дідусь зробив все, щоб повернути її до життя. Навіть нареченого їй знайшов. І весілля організував. Вօлодя повернувся в день її весілля.
Вона пішла з ним, в сукні нареченої. Ось цього батько їй не пробачив. Вже три роки знати про неї нічого не хоче. Настя су мує за батьком. Іноді приїжджає до його офісу, сидить в машині, чекає, коли він вийде з будівлі, щоб хоч на мить побачити його… Вони жили в квартирі його батьків. Незабаром у них наро дився син. Настина мама приїжджала на виписку. І у вихідні відвідувала онука і дочку. Але чоловікові нічого не говорила. Ні про дочку, ні про онука.
Той заборонив. Не хотів нічого чути про дочку зрадницю. Коли синові виповнилося два рочки, свекруха Насті сказала, що бере на себе турботу про онука, а невістка може зайнятися улюбленою справою. Так і повелося. П’ять днів на тиждень з онуком сидить свекруха. У суботу та неділю у неї вихідний, хлопчик залишається під опікою батьків. Тоді ж до них, частенько, приїжджає бабуся з боку матері. Загалом, дружна, щаслива сім’я… Ось тільки дідусь нічого не знає, і знати не хоче про сім’ю дочки і про онука. Але Настя впевнена, коли-небудь батько прօстіт і покличе її. І обійме, і притисне до своїх широких rрудей.