На третьому курсі університету я познайомилася з Вадимом. Ми тоді обидва працювали в одному офісі, там і познайомилися. Якось закрутилося, закрутилося, і ми почали зустрічатися. Як-їй Богу, не знаю. Він мені подобався, я навіть говорила, що люблю його, але мені, швидше за все, подобалася я в його очах, а не він сам. Ну, так само буває, коли люблять не людину, а його ставлення до себе. Так у нас все і вийшло… Коли ми зустрічалися всього 5 місяців, Вадим почав говорити про весілля.
Вірніше, він відразу запропонував переїхати до нього, а я цього не хотіла зі зрозумілих причин. Я його не бачила поруч з собою навіть через рік, не кажу вже про все життя… Скоро мій хлопець почав миленько заводити розмови про дітей. Він питав, кого б я хотіла спершу хлопчика чи дівчинку. Це мене жа хливо дратувало. Коли Вадим знову запропонував мені співжиття, я відповіла дуже rрубо, за що себе винила, але недовго. – Можеш навіть кинути роботу, — сказав він, дивлячись мені в очі, поглядом кота з відомого мультику , — я зароблю за нас обох.
– Слухай, я не збираюся жити з тобою, тим більше стати домогосподаркою. Це для мене kошмар, а не сімейне життя. До речі, в сімейне життя я, як бачиш, теж не рвуся. Після цієї розмови мій ненаглядний затих. Він дав мені час подумати про все, все зважити і зрозуміти, чого я хочу від нього і чого очікую від нашої пари. Я вже подумала, він може бути нормальним і ненав’язливим, проте недавно він вразив мене питанням, з якого все стає зрозуміло. – Слухай, а ти віддаєш перевагу золотому чи срібному? Ось моя сестра любить рожеве золото, а саме золоте вона на дух не переносить. Я відразу зрозуміла, до чого він веде…