Моя колега, Ніна, живе зі своєю бабусею, Євгенією Степанівною. Бабулі вісімдесят із чимось років. Вона залишилася зовсім одна серед своїх друзів та родичів. Молодшого сина не стало років 25 тому, а старший не хоче мати з мамою жодних стосунків. Він навіть своїй сім’ї з нею не дає спілкуватися, адже, за його словами, мати все його дитинство перетворила на пекло. Ніна – дочка покійного сина Євгенії Степанівни. Вона живе з бабусею одна, годує її, напуває і піклується про неї, а що важливо – терпить усі витівки бабусі, їх у баби Жені вистачає. Мені зараз 42, а Ніні – 27. Іноді мені здається, що ми ровесниці, а все тому, що у Ніни турбот більше, ніж у мене. Я не раз їй уже говорила: «Ніночка, ці роки ти більше не повернеш.
Постарайся наповнити життя яскравими моментами, що запам’ятовуються”. Ось, її дівчатка з нашого відділу запрошують у кіно, ресторан у п’ятницю, а вона жодного разу ще не погодилася. Це бабуся з неї kров випиває. Не дає спокою жодної хвилини. Цієї зими вона навіть ходити на вулиці відмовилася. Тепер бідна дівчина тягне її на візку, коли погода дозволяє. Днями вона дзвонила, кричала на Ніну, казала: ти мій календар зі столу вkрала, там іменини були записані. Ніна мало не заnлакала. Говорить, навіщо мені твій календар потрібен. А знаєте, що стало апогеєм усієї історії? Бабуля ця переоформила квартиру на Ніну, а потім почала істерику, мовляв, вона її обдурила. Втім, вона так з усіма родичами та сусідами зробила.
Спочатку пише заповіт, а потім рве папірець на їхніх очах, звинувачуючи їх у всіх смертних rріхах. Ніна все розуміє, не ображається. Каже, може, це деменція з віком дається взнаки… Ой так, хто її знає – цю бабу Женю. Що там у неї на думці. Місяць тому заходжу до Ніни, а вона стоїть із телефоном у руках, підтакує тільки. Я знаєте, що дізналася? Виявляється, Євгенія Степанівна вирішила залишити свою квартиру дитячому будинку.
Вимагала викликати до неї нотаріуса в будинок, адже сама вона не дійде, а це, знаєте, недешева примха. – Бабусю, дай мені трохи часу, у мене зараз немає rрошей. Як отримаю зарnлату – одразу все організую, – казала Ніна. А та тільки кричала з другого кінця дроту. Коли розмова закінчилася, я серйозно поговорила з Ніною. Пояснила, що у її бабусі вже старчий маразм. Не нотаріуса, а медиків треба викликати – вколоти їй заспокійливе, щоб та лежала собі спокійно, витріщалася в стелю. Не думаю, що мої слова якось доnомогли Ніні, але сподіваюся, колись вона зрозуміє, що витрачає кращі роки свого життя на примхи старої карги.