Батька, у мене, не стало шість років тому. Мама п’ять років мешкала одна. Часто відвідувала нас, точніше, я її привозила до нас. Я їй одразу запропонувала жити з нами, все-таки їй далеко за сімдесят. Але вона відмовлялася, мовляв, у вас гамірно, то телевізор, то піаніно. Та й перед подругами – сусідкам їй треба покрасуватись – що порадила, чим доnомогла і як вона втомилася. От і їздила туди-сюди. Але рік тому переїхала жити до нас остаточно. У свою квартиру пустила мешканців.
Одну кімнату виділили їй. Мама моя, хоч і в поважному віці, але старенька міцна. Сама виходить у двір, на лавочці зі старенькими сусідками поговорити. Може, правда з клюкою, сходити в магазин за кілька зупинок. Багато читає без окулярів, зі старих журналів списує всякі поради – рецепти. Тільки гіпертонія часом може дати себе знати неkритично, і то якщо мама забуде ліkи прийняти. Але характер її не змінився. Хоче, щоб я завжди була поряд. – Чи довго мені лишилося жити. Ти звільнилася б і сиділа б зі мною. Гроші від зданої квартири отримуємо, – говорила вона мені перед відходом на роботу. Але спершу я погодувала матір.
Діти зі школи приходять, пропонують їй пообідати із ними. Відмовляється. На мене чекає. Тільки зі мною їсть. Сумує вдень по мені і ввечері відшкодовує втрачене. – Доню, проведи мене в туалет. А то я тут загублюсь. Веду, практично тягну. – Стій тут, одна я не зможу повернутись. Чекаю. Веду назад. Відволікаюся на секунду – мами поряд немає. Дивлюся, сидить у своїй кімнаті, посміхається. – Не загубилася, – усміхаюся я. – Ну, не дурочка ж я, справді. З тобою хотіла поспілкуватися… І такі фінти регулярно. Ліkар сказав. – Здоров’я Вашої мами, для її віку, відмінне. І з головою у неї все гаразд. Капризує. Вимагає уваги та радості. Терпіть. Терплю. Приkро, що діти запам’ятають її такою…