Цю історію мені розповів мій пацієнт, який прийшов до мене за продовженням рецепту на антидепресанти. Це чоловік 30 років, у якого є дружина та дитина. На перший погляд, у нього є все, що людині потрібно для щастя, але ні… «А ви знали, що люди, які народилися в 70-ті роки, вважаються поколінням «сендвічів», тому що у них подвійні зобов’язання – перед батьками та дітьми. Зізнаюся, але я не розумію, чому це покоління відносять до найдепресивніших, адже ми, наприклад, які народилися у 80-х, маємо не менше зобов’язань, а скоріше навпаки, тому що в нас є ще бабусі та дідусі». Я подивилася на нього з подивом, а він продовжував свою розповідь.
«Тобто ми завдячуємо і батькам, і бабусям з дідусями. Щоб було зрозуміліше, трохи розповім про свою сім’ю. Мої батьки з бабусею живуть у заміському будинку. Батько через хворі суглоби не може пересуватися самостійно, тому моїй матері доводиться повністю його обслуговувати. Основний їхній дохід – це пенсія. А що сьогодні можна купити на три пенсії? Тому утримання батьків та бабусі я повністю взяв на себе. Чи то дрова закупити на зиму, чи то продуктів на місяць, то необхідні ліки для всіх. Дружина в такому ж положенні. Її батьки теж потребують постійної підтримки, не моральної, звичайно. Ну ви зрозуміли. То потрібні кошти на обстеження, потім лікування. Їх постійно потрібно кудись відвезти, щось привезти, тощо. Крім цього, у нас росте донька, зараз вона ходить до першого класу. Як Ви розумієте, коштів на утримання дитини потрібно чимало. Постійно потрібно міняти гардероб, тому що діти ростуть з неймовірною швидкістю, і дитячі болячки ніхто не скасовував поки що. Якось після активного робочого дня ми з дружиною сиділи удвох на кухні.
Ітоді я подумав про те, що в нас з дружиною зовсім немає часу себе: ми вже цілу вічність не відпочивали вдвох. У дружини варикоз і їй необхідна операція, яку ми відклали на невизначений час, тому що ми повинні підтримувати батьків, утримувати дитину, їм потрібніше, так би мовити. Вони схожі на маленьких пташенят, які з відкритим дзьобом чекають на їжу. А поки черга доходить до нас самих, то ніяких ресурсів уже не вистачає. Ми з дружиною мріємо про ще одну дитину, хлопчика. Але, на жаль, ми його не потягнемо, тому що ми зобов’язані утримувати своїх батьків. А народити попри все нам не дозволяє совість. Як без нас впораються батьки? Я вважав, що найкращий вік для себе – це 60 років. На той час дочка стане самостійною, батьків, здоров’я їм до 100 років, вже не буде з нами. І бабусі вже не потрібно буде сплачувати за санаторій. 60 років — це втрачені 30. І жодних зобов’язань, хіба перед одним. Головне, щоб здоров’я не підвело. Може тоді ми зможемо пожити для себе».