Живучи скромно, моя сім’я спостерігала, як сусіди хизуються розкішшю, гроші на яку їм надсилають родичі, які працюють за кордоном, але ми ніколи не отримували подібних благ від моєї свекрухи, яка теж працювала за кордоном. Протягом 15 років вона спрямовувала всі свої прибутки на будівництво розкішного будинку, нехтуючи нашими фінансовими потребами. Після смерті свекра, який залишив борги та недобудований будинок, свекруха, Алла Валеріївна, поїхала працювати за кордон.
Ми з чоловіком, тоді ще студентом, і маленьким сином зазнавали фінансових труднощів. Старший брат чоловіка, поглинений власним життям, не надавав жодної підтримки. Алла Валеріївна зосередилася виключно на будинку, повертаючись кожні два роки, щоб слідкувати за будівництвом. Вона не шкодувала коштів, вкладаючи їх у розкішні світильники та оздоблення, і навіть залучала до роботи мого чоловіка. “Я роблю це для всіх нас”, – заявляла вона. Тим часом ми обживалися в місті, і відстань між нами та Аллою Валеріївною збільшувалася.
Великий будинок став скоріше тягарем, ніж благословенням, особливо після того, як вона відмовилася допомогти моєму чоловікові з невеликим кредитом, наполягаючи на тому, щоб він був самостійним. Зараз, у 65 років, Алла Валеріївна повернулася до села, живе скромно у літній кухні, а великий будинок залишається замкненим. Вона розраховує, що ми підтримуватимемо цей пам’ятник праці всього її життя, але наші стосунки зіпсувалися. Мій чоловік не розмовляв із нею шість років, а я ясно дала зрозуміти, що робота всього її життя була спрямована на будинок, а не до нас. Зараз її очікування підтримки здаються недоречними, враховуючи її минулу байдужість до наших труднощів.