Два місяці тому моя тітка зателефонувала з проханням: “Чи може Аліна, моя дочка, пожити в тебе тиждень, поки вона не знайде собі житло у твоєму місті?” Я без вагань погодилася, враховуючи, що мій чоловік був у відрядженні, і мені була б приємна компанія. Аліна приїхала, повна енергії та планів. “Дякую, що взяла мене на якийсь час, я скоро знайду що-небудь,” – обіцяла вона з порога. Але дні перетворилися на тижні, чоловік повернувся з відрядження, а Аліна навіть не думала про те, щоб знайти житло.
“Як думаєш, коли вона знайде собі житло?” – спитав мене чоловік одного вечора. Я знизала плечима. “Не знаю, вона навіть не говорить про це,” – відповіла я, відчуваючи, як напруга зростає з кожним днем. Ситуація ставала некомфортною. Мені було важко говорити про це з Аліною. Однак одного разу, вранці за сніданком, я таки наважилася: “Аліно, ти вже дивилася варіанти житла? Ти ж казала, що це буде всього на тиждень…” Аліна ніяково усміхнулася.”Так, я знаю, що обіцяла, але в мене так багато всього відбувається… Може, я ще трохи поживу тут?” – сказала вона, уникаючи мого погляду. Мені було складно, але я розуміла, що маю бути чесною.
“Аліно, ми з чоловіком не планували так довго приймати гостей. Нам потрібний наш простір,” – твердо сказала я. Аліна почервоніла, але зрозуміла мою позицію. “Пробач, я справді не хотіла зловживати твоєю гостинністю. Я почну шукати житло сьогодні ж”, – відповіла вона. З того часу Аліна стала активніше шукати квартиру. Через два тижні вона знайшла відповідне місце та переїхала. Я була рада, що змогла чесно висловитися, і водночас пишалася Аліною за її самостійність. Важливо вміти ставити кордони, навіть із найближчими людьми.