Пару місяців тому, коли я їхала автобусом на роботу, стала свідком вражаючого моменту. Автобус був переповнений мовчазними, стурбованими пасажирами. Серед них була молода сім’я: чоловік, його вагітна дружина та їхній син, які сиділи у спеціально відведеному місці для пасажирів з дітьми. На одній з зупинок до автобусу увійшла розпатлана жінка років п’ятдесяти. Її вигляд був занедбаним: немите, брудне волосся і рваний одяг.
Вона несла великий брудний рюкзак, і від неї виходив сильний неприємний запах. Кинувши короткий погляд на молоду сім’ю, вона відвернулася і почала дивитися у вікно, тримаючись за поручні. Хлопчик пошепки звернувся до матері, відзначивши сумний стан жінки і порівнявши її запах з хворою кішкою. Хоча він намагався говорити тихо, його слова промайнули автобусом, змінивши вираз осіб пасажирів з презирства на співчуття.
Жінка теж почула – і раптом розридалася, а потім почала кричати на весь салон про свою онучку, яка страждає у притулку. Вона швидко вийшла на наступній зупинці. І ось нещодавно я знову побачила її – преображену і чисту, як вона виходить з автобуса з маленькою дівчинкою за руку. Вона посміхалася своїй онучці, явно обіцяючи їй надійне та любляче майбутнє. Це був разючий і душевний контраст з тією сумною фігурою, з якою я зіткнулася вперше. Не знаю чому, але я відчула у цей момент величезний приплив щастя.