Того дня я зайшла до аптеки за вітамінами, коли помітила маленьку дівчинку біля каси. Вона простягла аптекарю кілька м’ятих папірців, але, схоже, грошей було замало. Її очі були сповнені тривоги. — Вибачте, мені не вистачає… Мені треба купити ліки для мами, — тихо сказала вона, ледве стримуючи сльози. Я не могла залишитися осторонь. Підійшовши ближче, я запитала: — Мала, для кого ці ліки? Що трапилося? — Це для мами, — дівчинка глянула на мене зляканими очима. — Вона дуже хворіє, і мені треба купити для неї ці ліки, щоб вона швидше одужала.
Працівниця аптеки, бачачи мою зацікавленість, теж підійшла ближче. – Це Ліза, – почала вона. — Її мама вже довгий час бореться з тяжкою хворобою. Вони живуть удвох, без будь-якої підтримки. Ліки для них – велика стаття видатків. Я відчула тремтіння по тілу від думки, що маленька дівчинка несе таку важку ношу. — Скільки не вистачає? – Запитала я, дістаючи гаманець. — Сімдесят гривень, — відповіла аптекар. Я заплатила за ліки та поцікавилася у Лізи, де вони живуть. – Недалеко звідси, – вона вказала за вікно.
— Чи можу я подивитися, чим ще можна допомогти? – Запропонувала я, і вона кивнула. Разом ми пройшли до її будинку – невеликої старої квартири на околиці міста. Там, на старому дивані, лежала її мама, бліда та слабка. Я представилася і розповіла, що допомогла з ліками. — Дякую вам, — ледь чутно промовила мати Лізи. — Ви не уявляєте, наскільки це важливо для нас. Після цієї зустрічі я залишила свої контакти та обіцяла допомогти з продуктами та необхідними речами. Щоразу, проходячи повз аптеки, я тепер згадую про той день, який навчив мене, наскільки важливо помічати та підтримувати один одного.