Коли я спускалася сходами мого старого будинку, то раптом почула пронизливий дитячий плач. Звук був настільки виразний і тривожний, що я не могла просто пройти повз. Обережно підійшовши до джерела шуму, я виявила коляску, залишену прямо біля входу в під’їзд. У колясці спав малюк, закутаний у яскраву ковдру – але поряд не було ні душі. Подивившись довкола у пошуках батьків і не знайшовши нікого, я відчула, що мені треба щось робити. «Малий, де твоя мама?» — спитала я, розуміючи, що відповіді не буде.
Чекаючи, що будь-якої миті хтось може з’явитися, я почекала ще кілька хвилин. Але порожній під’їзд лише відгукувався луною. Зрештою, вирішивши, що не можу залишити дитину саму, я акуратно взяла коляску і віднесла її до себе додому. Через кілька годин, коли я вже заспокоїла дитину і намагалася зв’язатися з поліцією, пролунав стукіт у двері. Відкривши, я побачила поліцейського та схвильовану жінку, яка відразу ж почала кричати: «Це вона! Вона вкрала мою дитину!» «Почекайте, це непорозуміння!» – Швидко сказала я. «Я знайшла вашого малюка одного біля під’їзду і вирішила, що краще принести його сюди, ніж залишити одного.» Жінка все ще явно в паніці глянула на мене з недовірою.
«Чому ви не подзвонили в поліцію одразу?» — суворо запитав поліцейський. «Я збиралася це зробити, просто хотіла спочатку заспокоїти дитину. Він плакав і не міг заспокоїтися», – пояснила я, намагаючись зберегти спокій. Поліцейський уважно слухав, поки я розповідала, як знайшла дитину. Мати, поступово заспокоюючись, почала розуміти ситуацію. «Я залишила його тільки на хвилину, поки ходила за покупками», – пояснила вона зі сльозами на очах. Після роз’яснення всіх деталей поліцейський запевнив нас, що це справді непорозуміння, і подякував мені за турботу про дитину. Мати, хоч і все ще була стривожена, теж подякувала мені, і я вже з полегшенням дивилася, як вони йдуть разом.