Ось я сиджу на краю нашого спільного ліжка, і роздираюся сумнівами та почуттями. З кожним днем це все складніше. Як я можу сказати своїй дружині, що я хочу піти? Вона так багато зробила для мене і для наших дітей, завжди була опорою та втіхою. “Люба, ми можемо поговорити?” — почав я одного вечора, коли діти вже спали. “Звичайно, що трапилося?” — вона відповіла, поклавши книгу вбік і дивлячись на мене своїми добрими очима.
Я мовчав, не знаючи, з чого почати. “Я… я замислювався про наші стосунки,” – видавив я з себе, відчуваючи, як моє серце стискається від страху. “Ти про щось турбуєшся? Хіба ми не можемо це виправити” – її голос був спокійний і втішний. “Я… я зустрів декого,” – зізнався я нарешті, опустивши погляд. Мовчання, яке наступило, було задушливим. “І що ти збираєшся робити?” — її голос був тихий, але в ньому відчувався біль. Ми проговорили всю ніч. Я розповів їй про свої почуття, про сумніви, про страх залишити її одну на цьому світі.
Вона слухала, плакала, говорила… “Я не можу тебе змусити залишитися,” – сказала вона, – “але я хочу, щоб ти знав, як багато ти для мене означаєш”. Та ніч змусила мене все переосмислити. Чи можу я покинути людину, яка була поряд все життя, заради швидкоплинного почуття? Моя дружина заслуговує на більше, ніж зрада. Тепер я думаю, але не про те, як піти, а про те, як заново побудувати наше спільне життя, щоб жодні спокуси та помилки не зруйнували те, що ми будували десятиліттями.