За 5 років мого шлюбу тільки перші 2 були радісними, після чого байдужість чоловіка до мене та наших синів стала наростати. Відсутність у нього інтересу до нашої родини та наші наступні сварки підтвердили підозри та попередження друзів та родичів про його можливу невірність. Якось, відчувши нездужання, я повернулася додому раніше часу і виявила всередині явні сліди перебування іншої жінки. Зіткнувшись з цією зрадою, я зажадала пояснень.
Мій чоловік, однак, не вибачився, а звинуватив у всьому мене. Не маючи можливості вигнати чоловіка з його власної квартири, я знайшла втіху в пропозиції подруги: переїхати до жінки похилого віку, яка потребує допомоги, в обмін на дах над головою.
Це рішення не тільки забезпечило новий будинок для мене та моїх дітей, а й почуття приналежності та вдячності, якого не було у моєму шлюбі. У той час як я почала процвітати в новій обстановці, спроби мого чоловіка помиритися посилилися, коливаючись між звинуваченнями та благаннями про возз’єднання. Незважаючи на його обіцянки змінитись, скептицизм утримує мене й досі. Потреба хлопчиків у батькові ускладнює моє рішення, залишаючи серйозну невпевненість у майбутньому.