Будучи матір’ю-одиначкою, я присвятила своє життя дітям. Я не тільки виростила їх, а й забезпечила їх житлом, завжди вихваляючись їхніми досягненнями. І ось тепер, потребуючи допомоги, вони радять мені скинути з себе тягар і жити безтурботно. Мій чоловік Іван пішов від мене до моєї найкращої подруги Людки, не звертаючи уваги на сльози наших дітей та мої благання. Незабаром він забув про наших дітей, начебто наш 10-річний шлюб та їхнє існування нічого не означали. Не отримавши від нього підтримки, я поїхала на заробітки за кордон, приєднавшись до інших жінок.
Я працювала майже 25 років. Там я збудувала чудовий триповерховий будинок у нашому селі, якому заздрив Іван. Мої діти росли, вчилися, одружувалися, і я подарувала їм квартири. Я не знала, що ці подарунки згодом переслідуватимуть мене. Зараз, у 68 років, повернувшись у село п’ять років тому, я постійно стикаюся з розбіжностями зі своїми дітьми. Я працювала за кордоном заради них, вважаючи, що вони підтримають мене у старості. Але коли я попросила допомогти мені з оплатою опалення – вісім тисяч гривень на місяць на мій газовий котел, – вони відмовилися.
Обидва запропонували мені продати будинок, щоб купити “нормальний” або просто замкнутись в одній кімнаті на весь сезон. ”Ми не платитимемо за опалення музею”, – сказали вони. Тепер вони сприймають наш сімейний будинок, побудований моєю працею, як тягар. Таку подяку я отримую на старості… Мої діти більше не хочуть зі мною розмовляти, звинувачуючи мене в тому, що я зациклилася на своєму шляху і не слухаю їх.