Мені 32 роки, я вже 7 років заміжня повторно, і у мене три доньки: 11-річна від першого шлюбу, 2-річна та 7-місячна від нинішнього. Поява молодшої була несподіваною. Я навіть подумувала віддати її на вдочеріння, але не чужій людині, а моїй рідній сестрі, яка жила за кордоном і довгий час мріяла про дитину. Проте мій чоловік наполягав на тому, щоб ми залишили її у себе. Після її народження я відчувала себе байдужою до неї, виконуючи свої обов’язки швидше з почуття обов’язку, ніж прихильності.
Ця відстороненість відбивалася на моєму чоловікові, який теж здавався більш прив’язаним до наших старших дітей. З часом я поступово прив’язалася до цієї дитини, але почуття провини за відсутність материнських інстинктів все ще не залишало мене. Тим часом мої стосунки з чоловіком залишалися незмінними. Моя мама завжди була ближче до моєї старшої дочки, яка жила з нею після мого розлучення. Коли народилася друга дочка, мама була присутня лише на першому році її життя, але потім знову поїхала за кордон.
Мама часто говорила мені про те, що більш прихильна до старшої онуки. Це ніколи не здавалося мені серйозною проблемою до недавнього випадку, коли грубі слова моєї матері на адресу молодшої дочки в той період, коли вона була серйозно хвора, глибоко засмутили мене. Я висловилася матері про її поведінку, підкресливши, як важливо не робити таких відмінностей між дітьми. Конфронтація вилилася в сльози, і я пішла з дітьми, відчуваючи суміш неприйняття, розчарування та розгубленості. Зараз я подумую про те, щоб розірвати стосунки з матір’ю, хоча і розумію, що вона не зобов’язана любити моїх дітей однаково. Я просто не знаю, як далі будувати наші відносини, і що означають її дії?