Протягом останніх 10 років я очолюю місцевий дитячий будинок, і ця роль є водночас і корисною, і складною. Спостерігати за такими дітьми, як Коля – розумними, слухняними та спраглими кохання – робить цю роботу емоційно важкою. Коля був швидко усиновлений молодою парою , яка здавалася ідеальною – доброю, уважною та захоплюючою. Вони мали спільні приємні моменти, наприклад, гра з довгим червоним поїздом. Однак, коли пара дізналася, що чекає на власну дитину, вони вирішили повернути Колю в дитячий будинок, залишивши його з розбитим серцем і з єдиною надією на те, що вони колись передумають.
Після цього Колю всиновлювали і повертали ще кілька разів, щоразу з дрібниць: через особливості харчування, відсутність музичного таланту або просто через те, що він не вписувався в спосіб життя тієї чи іншої прийомної сім’ї. Це був кругообіг надій та розчарувань. Минулого літа, під час ремонту в дитячому будинку, Коля відвідував сусідню школу та потоваришував із однокласником Мишком. Вони швидко зблизилися, а мама Михайла тепло приймала Колю. Коли Колі настав час повертатися до дитячого будинку, я обговорила дружбу хлопчиків із мамою Миші, яка запевнила мене, що вони наступного року знову зустрінуться.
Дивно, але за тиждень мама Миші виявила бажання всиновити Колю. Вона покохала його, та й Мишко дуже сумував за другом. Коли я запитала про це Колю – його очі спалахнули радістю та надією. Незадовго до дня народження ми оформили усиновлення. Коли хлопчика запитали, що він хоче отримати на свій день народження, Коля з радістю попросив велику тарілку смаженої картоплі – символізуючи тим самим його прості бажання про сім’ю і будинок, що любить. Цього разу я була впевнена, що Коля знайшов свою сім’ю назавжди, з дбайливою мамою, найкращим другом-братом Мишком та почуттям приналежності.