Ми з чоловіком із молодості мріяли про те, щоб у нас був великий приватний будиночок. Поки наші ровесники подорожували, то ми з чоловіком збирали на будинок, відкладали кожну копійку. Нам було важко, хотілося теж відпочивати і поїхати у відпустку, але мрія була понад усе. За п’ять років ми вже стояли на порозі нашого будиночка. Він був чудовим, саме таким, як ми собі його уявляли. Чоловік збудував дерев’яну альтанку, я посадила навколо рожеві троянди. І в такій красі у нас народився син Коля. Ми оточили хлопчика турботою та любов’ю.
Більше у нас дітей мати не виходило, тому вся увага була прикута до Колі. Коли синові виповнилося 20 років, то мого чоловіка не стало. Серце виявилося слабким. Мені було дуже тяжко без нього як морально, так і фізично. Я не могла сама займатися великим приватним будинком. Тоді я звернулася за допомогою до сина. Коля тим часом жив у місті зі своєю нареченою Мариною. Син сказав, що сам допомагати з домом не буде, що йому не подобається взагалі наша хата у селі, що там він відчуває, що деградує. Тому він запропонував мені переїхати до нього в квартиру, а мій будиночок продати . Мені було дуже важко йти на такий крок, все ж таки з цим будинком у мене пов’язана вся молодість, найкращі моменти з чоловіком і сином.
Але довелося продати будинок, бо я відчувала, що одна не впораюся. На той час у Марини народилася донька. Хоч я й жила разом із сином та онукою, але практично не бачила дитину, Марина не дозволяла. Вона взагалі вважала, що якщо я з села, то нічому путньому не зможу навчити внучку. Марина взагалі ставилася до мене як до ворога. Вона могла мене просто проігнорувати, не ставила мене ні в що, а син навіть не заступався за мене. гроші з будиночка я так і не бачила, все лишилося у сина. Тепер навіть не знаю, за що я заслужила таку старість, якщо синові свого часу дала найкраще дитинство.