Моя сусідка – одинока мати з 8 дітьми, всі від різних чоловіків – жила в однокімнатній квартирі. Логістика розміщення такої кількості людей у такому маленькому просторі ставила мене в глухий кут. А нещодавно я дізналася, що вона чекає на свою 9-у дитину, продовжуючи свою практику майже щорічних вагітностей. Під час одного візиту на чай я поцікавилася її фінансовим становищем. Вона розповіла, що покладалася на аліменти, допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами та випадкову допомогу волонтерів та сусідів, які надавали їжу та одяг.
Коли я торкнулася теми працевлаштування, вона геть-чисто відкинула цю ідею, задовольняючись своїм доходом, який дозволяв їй купувати предмети особистої розкоші, такі як косметика та парфуми, тоді як діти носили подарований одяг. Її підхід до виховання дітей був безтурботним. Вона очікувала, що діти будуть самодостатніми і незалежними, посилаючись на своє власне виховання: від неї завжди очікували, що вона сама піклуватиметься про себе з 18-ти років. Її старша дочка, якій 14 років, уже займається приготуванням їжі, прибиранням та доглядом за молодшими братами та сестрами разом із навчанням. Здивована такою ситуацією, я запитала прямо: навіщо їй стільки дітей?
Але у відповідь вона просто заявила про свою любов до дітей. Це було кохання, яке я щосили намагалася зрозуміти, що різко контрастує з моїм власним вихованням, де ми з братом отримували не тільки дах і їжу, але й освіту і повноцінну турботу. Спостерігаючи за її ситуацією, я відчувала лише суміш жалості та розчарування, розуміючи, що вона могла б вибрати інший шлях, якби захотіла. Але чи хотіла вона?