У нас у дворі будинку загальна парковка. Паркуємося кому де пощастить. Але часом мені щастить більше. Це коли я приїжджаю додому з роботи після обіду і вся парковка вільна. Тоді я ставлю свою машина навпроти свого під’їзду. Два тижні тому до мене підійшов сусід. – Чуєш, сусіде, це моє місце. Ти більше машину туди не став, – заявив він. – Це з якого такого переляку раптом стало твоїм? – здивувався я. – Там фарбою на асфальті позначена територія, а на паркані моє прізвище! Тобі цього мало? – почав наїжджати він. – Так на паркані барато чого написано.
І скільки разів ти зміг скористатися написаним – намальованим? – підчепив його я. – Ну я тебе попередив! – зашипів він і пішов геть з очей. А через пару днів я знову повернувся з роботи раніше і поставив машину там, де мені це зручно. Вранці всі чотири колеса моєї машини були порізані на шматки. Я не став панікувати, а пішов за відео з камери, встановленої на під’їзді. Перегляд мене не здивував. Цю капость влаштував мені сусід. Я з відео пішов в найближчий поліцейський відділок, написав заяву і пішов на роботу.
З того дня я, при можливості, паркую машину на улюбленому місці. “Цар” паркування навіть писнути не сміє. Але замість нього до мене стала навідуватися його дружина. – Вибачте мого чоловіка! Заберіть заяву! Його ж з роботи можуть звільнити! А на що ми з дітьми жити будемо! – вона скулила і ліла “крокодилячі” сльози. – Мені з вами говорити не про що. Якщо вашому чоловікові є що сказати, то нехай до мене приходить. І справді, якщо б цей придурок підійшов, попросив вибачення, сплатив би мені шkоду – то я б забрав свою заяву з nоліції. Але він боягуз, ховається за спиною дружини і дітей. А я йти назад, з-за фальшивих сліз його дружини, не має наміру.