Я була заміжня за Богданом два роки, жила з ним у маленькій квартирі і чекала на нашу першу дитину. Він завжди був добрий і дбайливий зі мною, і я знала, що він глибоко шанує свою матір. Якось, об 11 годині вечора, мати Богдана з’явилася на порозі нашого будинку у сльозах, тягнучи за собою валізу. Вона пояснила, що батько Богдана напився і почав усе трощити всередині будинку, навіть погрожував розправитися з нею. Вона не мала іншого вибору, крім як бігти в нашу квартиру в пошуках безпеки. Богдан розлютився на батька, але мені вдалося вмовити його не вступати з ним у конфлікт.
Ми постелили його матері у нашій спальні, а самі лягли на підлозі. Тоді я була на шостому місяці вагітності, і в мене боліло все тіло. Наступного ранку свекруха запропонувала нам спати в одному ліжку, оскільки воно було досить великою для трьох людей. Мені було не по собі, тим більше, що вона була огрядною і голосно хропла. Богдан вийшов рано, щоб розібратися з батьком, а коли повернувся, притяг із собою диван, щоб мати спала на ньому. Минали дні, і я зрозуміла, що свекруха залишиться надовго з нами. Я поважала її, але жити з нею у такому тісному приміщенні не могла.
Я висловила свої побоювання Богданові, і він сказав мені, що вона має право жити у нас, бо квартира належить йому та його матері в рівних частках. Я почувала себе у пастці та в розпачі. Свекруха з’їдала всю нашу їжу, цілими днями дивилася телевізор і не робила жодних спроб допомогти по дому. Я знала, що ситуація тільки погіршиться, коли народиться дитина, і я піду в декретну відпустку. Крім того, вона постійно знаходилася поряд з нами, не дозволяючи нам з Богданом усамітнитися хоча б на кілька годин. Зрештою, я вирішила запитати Богдана, чи зможемо ми переїхати в орендовану квартиру, хоча це було б важким фінансовим тягарем. Я просто не могла змиритися з думкою, що мені ще довго доведеться жити зі свекрухою.